У Кіцмані побував режисер документального циклу «Загадка норильського повстання» Михайло Ткачук
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 19-05-2017, 22:59
Переглядів: 94
Напередодні Дня пам'яті жертв політичних репресій, який відзначається в третю неділю травня, в Кіцмань завітав режисер-документаліст Михайло Ткачук. Разом із Наталкою Біловою — донькою героїні документального фільму «Щаслива Настуня» Анастісії Тарнавської-Кіт, кіномитець побував на флешмобі у Кіцмані на День вишиванки, йому сподобалось видовищність і щирість заходу.

У Кіцмані побував режисер документального циклу «Загадка норильського повстання» Михайло Ткачук

 

Тож напередодні Дня пам'яті жертв політичних репресій згадаймо земляків,які постраждали від жахливого терору комуністичного режиму, були закатовані, вислані в далекий Сибір на каторжні роботи.
Сумна статистика свідчить, що до середини листопада 1938 року без суду та слідства винесено 681 тисяча 692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Окрім того, більше 1,7 млн. людей було відправлено в табори.
Учасниці Норильського повстання Анастасії Тарнавської-Кіт вже немає серед нас, але її спогади збереглись на документальних кінокадрах.


«Щаслива Настуня»    
Людські долі бувають різними – щасливими і трагічними, прозаїчними і надзвичайними, такими, що надовго закарбовуються у народній пам’яті, й такими, що безслідно зникають у Часі. Та, про яку йдеться у фільмі Михайла Ткачука «Щаслива Настуня», є надзвичайною, особливо з точки зору сьогодення і, на жаль, такою непоодинокою в історичній ретроспективі ХХ ст., зокрема в її українському контексті. Цією документальною розповіддю режисер продовжив серію робіт із циклу «Загадки Норильського повстання» («За ґратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу», 2007 рік) .
Героїнею фільму є Анастасія Тарнавська – мешканка містечка Кіцмань на Буковині, що пройшла нелегкий життєвий шлях. Родом зі Львівщини, в юні роки вона вступила до лав УПА, пережила смерть чоловіка, довгу розлуку з донькою, котру після народження змушена була залишити на опіку родичів, арешт і тривале перебування на засланні у Норильську, де перенесла тяжку хворобу, змогла одужати й знову створити сім’ю, з якою врешті повернулась на Україну. Увесь цей ланцюг життєвих колізій заповнений безліччю мікроісторій, подій, переживань та емоцій. Деякі, що увійшли до стрічки, показано без зайвого драматизму чи намагання спекулювати на них. Відтак, будь-які життєві істини, здавалося б, патетичні почуття й чесноти, що поступово відкриваються в особі Настуні, набувають конкретики, однак не тієї – недосяжної плакатно-героїчної, а реальної – незвично доступної, простої і тихої, що без надмірного розголосу існує поряд. Як стверджує сам режисер, на відміну від «елітарного прошарку» політв’язнів – поетів та митців, провідників ОУН-УПА, його героїня є людиною з «глибинки», вона є простою жінкою, з числа сотень тих, які живуть серед нас. Тим-то її історія є близькою та майже тактильно відчутною для глядача. Режисер фактично не послуговується додатковими засобами, у фільмі присутні пані Настуня та її оточення, подекуди розповідь доповнено світлинами з родинного архіву і малюнками одного з учасників Норильського повстання. Почуте з перших уст говорить саме про себе і позбавлене будь-яких авторських інтерпретацій, оціночних тверджень, а також складних ракурсів та надуманих художніх деталей, що досить часто під зовнішньою естетикою маскують елементарну відсутність контакту автора зі своїми героями.
У такій позірній простоті полягає режисерська майстерність Ткачука-документаліста. Йому вдалося завоювати довіру оповідачки, налагодити з нею емоційний контакт, розкрити її людські риси та передати своєрідну енергетику Настуні. Як не парадоксально, однак через важку канву долі цієї жінки проступає оптимістичний образ, здатний осяяти будь-кого. Сама пані Настуня вважає себе щасливою, і це переконання вона доводить майже кожним епізодом розповіді, взагалі, своїм єством – поглядом, голосом, жестом. Життя змінює людину, і для нашого сучасника, якому сьогодення витворює свій стереотип сильних духом, подібне позиціонування може видатися незрозумілим, а його засади – тривіальними та цілковито протилежними до тих, що їх нині розглядають як мотивації для щастя.
Фундаментальним для героїні є духовне начало. Його вона вважає основним чинником свого порятунку. Не менш вагомими залишаються й переконання, за які довелось більшість свого життя провести в Норильську. Досить символічними в цьому контексті є вишитий в таборі образ Богородиці та клеймо у вигляді тризуба, залишене на її чолі енкаведистами. Крізь призму власної долі пані Настуня згадує тих, з ким доводилося перетинатися – зустріч з лікаркою-прибалтійкою, що у дивовижний спосіб не дозволила їй померти, або історію «навернення» табірного наглядача. Кульмінаційною у фільмі виглядає розмова Настуні з померлим чоловіком над його могилою. З іншого боку, емоційних інтонацій її портрету додає бесіда з сусідами, та навіть з песиком, на подвір’ї поблизу хати. Усі згадані й незгадані тут ситуації, що їх із безлічі матеріалу, відзнятого під час фільмування Михайлом Ткачуком, було вплетено в тканину стрічки, творять цілісну та правдиву картину складної людської долі. У фільмі чимало своєрідних моментів та барв, з-поміж яких, ті, хто бачив фільм та ще матиме таку нагоду, зможуть виокремити для себе найістотніші і найбільш вражаючі.
Ольга Ямборко
http://www.ktm.ukma.edu.ua

«Загадка Норильського повстання»
Цикл «Загадка Норильського повстання» (2003–2006) розповідає про повстання в'язнів сталінських таборів у Норильську на півночі Росії влітку 1953 року. Його ініціаторами стали політичні в'язні з усього Радянського Союзу, серед яких було близько 70 відсотків українців. Акція непокори в таборах тривала кілька місяців. У табірних пунктах повсталі створили територію свободи із власним самоврядуванням і висунули радянському керівництву низку політичних вимог. Повстання було придушене спецвійськами НКВД, а його ініціатори розстріляні. «Можна пишатися тими людьми, які обрали небезпеку свободи замість безпечного рабства, — сказав про учасників повстання у Норильську режисер Михайло Ткачук. — І всі ми — боржники перед ними. А з історичного погляду, страйки в таборах виникли не в 1953 році, а значно раніше. Власне, це було продовження визвольної боротьби і нашої УПА, й прибалтійських „зелених братів", і народів Кавказу. В'язні просто зобов'язані були морально продовжувати цю боротьбу, яку почали ще на волі…». Кіноцикл Ткачука складається із чотирьох стрічок, що розповідають про події п'ятдесятрічної давнини: «За ґратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу» та «Щаслива Настуня». В основі перших трьох стрічок — розповіді в'язнів таборів, фотографії, архівні документи. Зйомки проводилися не лише в різних містах України, але й у Канаді, Грузії, Польщі, країнах Прибалтики, Росії. За кілька років автор узяв інтерв'ю у ста колишніх учасників повстання. Михайло Ткачук говорить що поза циклом лишилися більше ста годинних інтерв'ю. «Мета кіноциклу, — пояснив режисер, — визнати ОУН-УПА українською армією. Щоб воякам дали заслужені нагороди на високому рівні. Щоб ці герої не бідували».
Відзнята 2007 року остання, четверта, стрічка циклу — «Щаслива Настуня» — відповідає загальній темі та меті, але відрізняється тональністю. Героїнею стрічки стала 80-річна Анастасія Тарнавська із буковинського містечка Кіцмань. Доля Настуні вражає трагізмом, як і тисячі доль інших учасників визвольних змагань 40-50-х, що були засуджені до багаторічного ув'язнення в радянських таборах. «Чим непомітніше, нижче, ближче до землі існування людини, — говорить про фільм „Щаслива Настуня" Михайло Ткачук, — тим характерніша її доля для долі всього народу і тим очевидніше, що саме вона повинна говорити тим, хто живе на цій землі сьогодні. Для сучасної людини не притаманний пафос, вона не схильна до трагічних переживань. Можливо, камерний масштаб розповіді виявиться сприятливішим для такої свідомості і буде здатний зворушити її».
Режисер-документаліст Михайло Ткачук народився 1941 року в російському місті Томськ. За першою професією — інженер-фізик. У 1970 році закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого і працював режисером на «Київнаукфільмі», «Укркінохроніці», «Укртелефільмі» та Київській кіностудії ім. О. Довженка.
Автор понад 50 науково-популярних та документальних стрічок, серед яких — «Мандри в країну Чаянова», «Райські острови гетьмана Сагайдачного», «Мольфар з роду Нечаїв», «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути», «Близькі і далекі», «Кінець кільця»…
У 2006 році на фестивалі документального кіно «Український контекст» цикл «Загадка норильського повстання» отримав диплом «Свобода як найвища цінність». 2007 року Михайло Ткачук нагороджений премією імені Василя Стуса, 2008 року — найвищою державною нагородою України — премією імені Тараса Шевченка. Нині режисер має власну студію «Заповіт». Михайло Ткачук є не лише режисером, але й продюсером, оператором, сценаристом майже усіх своїх фільмів. Кінокритик Лариса Брюховецька назвала Михайла Ткачука «останнім романтиком нашого кіно».
За матеріалами Вікіпедії.




Джерело http://kitsman.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет