Спогади репресованої кіцманчанки: "Головне, що я повернулася на батьківщину..."
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 26-08-2017, 09:43
Переглядів: 132
«Головне, що я повернулася на батьківщину, щоб працювати і жити на рідній землі, серед рідних людей», — Івона Попова.
На відміну від тих, хто за 26 років вільної України звик жити в умовах незалежності, її вагу зовсім по-іншому оцінюють ті, хто не мав змоги не те, щоб вирішувати долю країни, свого міста чи села, а навіть свою власну. Однією з цих людей, на довгі роки позбавлених права жити, працювати, виховувати дітей на рідній землі, є кіцманчанка Івона (Ніна) Пантелеймонівна Попова, яку ще маленькою дівчинкою разом із батьками та старшою сестрою примусово виселили у Сибір.
Тієї літньої ночі 18 червня 1941 року до них додому прийшли озброєні люди і наказали збиратися… На тому щасливе і безтурботне дитинство закінчилось, а повернулася додому героїня цієї розповіді аж через 17 років.

Спогади репресованої кіцманчанки: "Головне, що я повернулася на батьківщину..."

На знімку: під час відвідин з нагоди Дня пам’яті жертв політичних репресій (зліва направо): заступник начальника управління праці та соціального захисту населення РДА Оксана ТКАЧУК, голова РО товариства дітей політв’язнів та репресованих Орися РУСНАК, репресована Івона (Ніна) ПОПОВА, заступник голови райдержадміністрації Галина МЕЛЬНИЧУК.

 

 

 
Два тижні везли «у телячих вагонах»
«До виселення ми вдома, у Кліводині, жили дуже добре, — розповідає Івона Пантелеймонівна. — Ми мали все, що було потрібно. Батько мій Пантелеймон Пантелеймонович Гаврилюк працював на залізниці чи то інженером, чи бригадиром, і саме мав з іншими працівниками розбудовувати залізну дорогу у Карпатах. На той час румуни вже пішли, а «совіти» лиш прийшли. Забирали нас на Північ о 2 годині ночі. Тато сказав одяг ніякий не брати, але якомога більше їди. Тому мама взяла те, що не псувалося: бочечку з бринзою, домашній печений хліб, сало і муку. На станцію у Кіцмань нас привезли фірою, а потім посадили у телячі вагони. Там уже були люди. Тато тим товарняком з нами доїхав до Лужан, де його висадили. Більше ми батька не бачили, але чули, що його невдовзі розстріляли. Про це ми дізнались аж через рік, бо додому писати не можна було. Я і досі не знаю, де він похований.
Військових дій на той момент ще не було. Аж коли ми заїхали за Київ, то нам сказали, що почалася війна. У поїзді дали хліба і відро з киселем, а ми ж не знали що це таке, не навчені були його пити, нам не смакувало. І того їхнього хліба мама не хотіла, бо напекла свого. Так ми їхали десь два тижні. Мені було 10 років, а старшій сестрі 15».

З літа — у холод Полярного кола

Буковинських репресованих потягом довезли до Омська і через кілька днів посадили на пароплав, що ходив по річці Об. Людям із Західної України все це було в дивину. Тут вони вперше в житі побачили китів, адже тоді ще не знали, що є такі тварини, і думали, що то така велика риба. Перша подорож пароплавом у невідомість закінчилася у портовому місті Салехард (Тюменська область, Ямало-Ненецький автономний округ) — єдиному на Землі місті, що розташоване на широті Північного полярного кола.
«Завезли нас у столову, ночували прямо на підлозі, — ділиться гіркими спогадами І.Попова. — Вранці при-йшов бригадир і нас посадили у великий човен понад 20 метрів довжиною, і всі ми там вмістились, а було більше 100 чоловік. Човном ми дісталися селища Камєнного, що за 150 км від Салехарду, де нас поселили у бараки. Було холодно, адже ми виїжджали з літа, а там літо не таке тепле, як наше. Влітку температура повітря рідко піднімається вище 15 градусів. До того ж, одягу з собою не брали ніякого. Потім ми дізналися, що літом ночі зовсім немає. Сонце сходить, піднімається обідом, потім опускається до води, ледь її торкається на горизонті і знов сходить. Немає і лісів, з дерев тільки малі карликові берізки, а отже топити не було чим. Рятувалися тим, що виловлювали з річки колоди, які приносило за течією. А як допікали нам комарі, клопи і воші… Не було рятунку від тої біди. До всього цього додалася через якийсь час короста. А в бараках і помитися не було де, нагріти води достатньо не могли. Ледве вийшли з тої напасті, мастилися дуже смердючою маззю».  
Також люди спочатку не розуміли, чому вікна бараку влаштовані на висоті понад 2 метри від ґрунту. Аж потім виявилося, що через низькі вікна могли пробитися вовки. Не раз самі чули і бачили цих тварин, які дряпались у двері барака. Жили в тих жахливих умовах близько 3 років.

Щоб не голодувати, навчилася хитрувати, ловити пташок і вимінювати у хантів спирт на хліб
Зрозуміло, що ніхто на Півночі не переймався долею і достатком репресованих. Їжі катастрофічно не вистачало, всі були дуже худі, крім того, увесь час холодно. Щоб мати додатковий харч і отримувати пайок і на себе, маленька Івона (а місцеві кликали дівчинку Ніною, бо так їм було зручно вимовляти) з 11 років ходила з дорослими ловити рибу, яку в кінці дня треба було здати на потреби рибокомбінату. Собі ж залишити хоч якийсь улов не дозволялося і рибнадзор суворо карав за це.
«Довелося хитрувати, — пригадує сивочола жінка, — під час риболовлі я у свій комбінезончик ховала рибу, прив’язувала її на пояс зсередини і так могла пронести у барак. Всіх дорослих на вході перевіряли, а мене, малу і худу 12-річну дівчинку, ні. Так я проносила по кілька рибин і мама тоді готувала юшку. Всім хотілося тої юшки з риби, що я зловила, але ми не могли всім дати, а лиш кільком найближчим. Придумували й інші хитрощі, щоб хоч якось прогодуватися: смажили з товаришами рибу, наколовши її на палицю, зразу біля річки на невеличкому багатті. Ховалися за каменями, щоб рибнадзор не побачив».
Також у літню пору збирали гриби і ягоди (чорницю, брусницю, морошку). Одного разу Івонка з мамою пішли по ягоди і десь за 3 метри від дитини мати побачила вовка. Наказала не рухатися і, щоб відлякати хижака, почала голосно стукати посудинами, у які збирали брусницю. А взимку, коли дуже хотілося їсти, ловили снігурів, куріпок, інших птахів.
З часом виселені українці освоїлися, познайомилися з місцевими жителями. Івона Пантелеймонівна дізналася про хантів, які є однією з етнічних народностей Півночі і помітила, що хоч їм дають пайок рідше, ніж репресованим (тільки раз на 3 дні), однак він більший, у нього входило більше хліба, а його якраз ханти не їдять. Зате їм потрібен був спирт і чай, яких дівчинці не треба було, бо ж вистачало з маминого і сестриного пайків. Тож почала навідуватися до хантів і вимінювати ці продукти на хліб.

Почала працювати в 11 років

«Розпочався мій трудовий шлях дуже рано. З 11 років ходила з дорослими ловити рибу, а в 13 років пішла працювати у лікарню. Робила все, що доручать, старалася і колектив мене полюбив. Десь через рік почалася епідемія сипного тифу і треба було проводити дезінфекцію у всіх населених пунктах. Лікарів було мало, всі медики роз’їхалися по дільницях. А я добре навчилася ходити на лижах і визвалася провести дезінфекцію в якомусь селі. Головний лікар мене й відправила. А потім до мого приїзду місця собі не знаходила, бо ж згадала, що я неповнолітня дитина, 14 років мені було.
Сипний тиф тоді багато наших людей забрав, ще чимало потонули, коли розбилася баржа, яка перевозила репресованих ще далі по річці. Ніхто за нас не відповідав.
Якось на нашу лікарню виділили жіноче пальто, яке мали віддати комусь з лікарів, але вони були всі забезпечені і, видно, порадилися, що мені воно потрібніше. Як я тішилася цією новиною, що буду гарна і в теплі. Але вдома мама віддала його старшій сестрі. Звичайно, на роботі мене спитали, чому не ходжу в обновці, а як дізналися, то завідуюча лікарнею особисто прийшла до мами і наголосила, що це пальто маю носити я, або взагалі заберуть».
У лікарні Івона Пантелеймонівна працювала до 17 років. Паралельно відвідувала вечірню школу в м.Аксарка, куди родини з дітьми переселили, щоб могли навчатись у школі. А коли стала старшою, влаштувалася на роботу у кінотеатр, де і познайомилася з майбутнім чоловіком. Росіянин Іван Попов працював директором кінотеатру. Щоб одружитися, молоді люди просили дозволу в НКВД, тоді на місяць їм надали відпустку у Москву, а потім мусили повернутися назад на Північ. І досі сумно стає на душі в Івони Пантелеймонівни від того, що у неї й весілля як такого не було, не вдягала білої сукні, фати… Не було звідки, не було за що…

Повернення в Україну
Повернутися додому репресованим дозволили аж через 16 років. Та спершу доля спрямувала молоду Івонку у Москву, звідки родом був чоловік і де жила його матір. І можливо подальше життя склалося б якось інакше для нашої героїні, адже у столиці Радянського Союзу тоді були і можливості більші, і перспективи, та жінку дуже тягнуло до рідного краю, на батьківщину. Тож подружжя вирушає на Буковину, навіть незважаючи на те, що свекруха полюбила Ніночку і не хотіла відпускати дітей від себе. Та чоловік підтримав і поїхав з дружиною.
«По приїзді на Кіцманщину всі родичі приймали нас як гостей, вітали, частували, — ділиться Івона Пантелеймонівна, — але жити ніхто до себе не кликав. Чоловікові дали направлення на роботу в Борівці і саме там народився у нас син Сергій. Це чи не найтяжчий період мого життя, бо село на той час було бідним, житла свого не мали і ще дитина мала на руках. Я дуже хотіла жити в Кіцмані, тож згодом перебралися до міста, квартирували в однієї кіцманчанки. Стало легше, але теж не просто, бо хазяйка все контролювала — там не стань, там не поклади. Зате я навчилася все робити: і хату мастити, і худобу тримати. Бо ж поїхала звідси малою дитиною, а на півночі свого господарства не було, бо нічого не мали ми там. Тому і не вміла вести хазяйство. А тут вже навчилася. Повернулися на батьківщину у Кліводин і моя мама Мафта Тодорівна, і сестра Марія з сім’єю».
Тоді, щоб придбати якийсь хоч маленький закуточок, але щоб був свій, власний, подружжя продає усе, що має (одяг, пальта, швейну машинку, посуд) і купує невеликий будинок. Згодом придбали інший, більший, де Івона Пантелеймонівна мешкає і нині. Усе життя наполегливо працювали, виростили сина, одружили, розбудувалися, допомагали синові облаштуватися. Згодом з’явився онук і тепер має сім’я допомогу від нього.
У Кіцмані жінка працювала якийсь час у кінотеатрі, а потім протягом багатьох років нянею в Кіцманській школі-інтернаті. Її трудовий стаж складає 42 роки.  
«Я завжди старалася з усіма людьми добре обходитися, знайти для кожного щире слово, допомогти, якщо могла, і оточуючі відповідали мені взаємністю, — додає на завершення розмови Івона Пантелеймонівна. — Головне, що я повернулася на Україну, тут мала змогу працювати і жити на рідній землі, серед рідних людей».
Янна НИКОЛАЙЧУК.


Джерело http://kitsman.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет