Маестро XX століття
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 9-06-2017, 09:50
Переглядів: 101

 

Серед цьогорічних лауреатів районної літературно-мистецької премії ім.С.Сабадаша – багаторічний редактор нашої газети Йосип ГАВРИЛЮК. У його творчій біографії є один особливий епізод – зустріч з Маестро Сабадашем. Ту пам’ятну розмову Йосип Федорович згодом виклав на папері. Інтерв’ю увійшло до книги «Новоселиця», одним із співавтором якої є Йосип Гаврилюк. З дозволу автора публікуємо його розмову з Маестро.

Нещодавно, переглядаючи блокноти зі свого журналістського архіву, я натрапив на фрагменти запису розмови зі Степаном Сабадашем під час його останнього перебування у Новоселиці. Так трапилося, що опрацювати їх не встиг: то руки не доходили, то начебто нагоди не було... Відшукав і фотографії, на яких він – автор легендарної «Марічки» – білоголовий, інтелігентний, з веселинками в очах і напівутаємниченою посмішкою. Співрозмовник, незважаючи на вік і на те, що користувався слуховим апаратом (глухота брала своє), був надзвичайно цікавим, мав чудову пам’ять. І розмова з ним доставляла справжню насолоду.

– Народилися і вчилися при румунах?

– Так. У 1920 році. Є у Новоселицькому районі невеличке українське село Ванчинець – біля молдавського села Ванчиківці. Тоді це була територія Румунії. У мене було восьмеро братів і сестер.

– Всі працювали біля землі?

– Звичайно.

– Але ж ви особисто стали композитором. Та ще й яким.

– Очевидно, музикантом треба народитися. То – Божий дар.

– І коли ви відчули, що бог музики полонив душу?

– А майже тоді, коли під стіл пішки ходив. Любив веселощі. Подобалися свята, де головними героями були музиканти. А як хотілося взяти в руки скрипку!

Одного разу насмілився навіть попросити скрипку у сільського музики. Потім, за порадою дядька, зробив саморобну скрипку. Мені тоді були лишень одинадцять років.

– І чим це закінчилося?

– Не закінчилося, а навпаки – почалося. Взяв я свою скрипку і пішов до регента церковного хору навчитися музики. І певний час вчився. Та згодом регент порадив вивчитися грати на трубі? Мовляв, це в армії знадобиться - зможу потрапити в музичний підрозділ. Та, захворівши на запалення легенів, кинув трубу. В руки взяв акордеон. Навіть займався в консерваторії по класу акордеона. У Чернівцях з 1941 по 1944 роки була філія Бухарестської консерваторії.

– А де виступали?

– Найчастіше у найкращих ресторанах Румунії. Запрошували мене на свята румунські графи і барони. Присилали фаетон, а також носильника для акордеона. Славу мав гучну. Одного разу виступав по бухарестському радіо. Моя гра так сподобалася королеві, що вона висловила бажання мені допомогти з житлом у столиці.

– І погодилися?

– Ні.

– І не жалкуєте?

– Анітрохи.

– А чому не служили в армії?

– При румунах студентів не брали в армію. А в консерваторію приймали тільки румунів. І я, українець, став румуном – у селі мені зробили фіктивний документ.

– А які були гонорари?

– Щедрі. Уявіть собі: смажені поросята, качки і кури, бочечки з вином...

– Більшовики були скупішими?

– Я б цього не сказав. Коли я перебував у зеніті слави – гріх було скаржитися на платню. Високе мистецтво цінувалося у всі віки. Така моя думка.

– Що робили після війни?

– Насамперед зазначу, що у 1940-1941 роках я закінчив Чернівецьке музичне училище. А добрі музики були рідкістю. І я пішов працювати концертмейстером у Чернівецький драмтеатр.

– А як народилася «Марічка»?

– Пам’ятаю, обласний будинок народної творчості оголосив конкурс на кращу музику до вірша «Марічка», якого тоді написав ще студент Михайло Ткач. В основу цієї пісні я взяв закарпатську народну пісну «На поточку прала». Вона мала цікавий колорит і була надзвичайно популярною.

У пісні я змінив усе, за винятком початку. Вперше пісню виконав хор музичного училища. А потім почалися перепони.

– І як ви їх подолали?

– Випадково. У Києві на ВДНГ проходила презентація чеського скла. Приїхав і військовий ансамбль пісні і танцю. Посприяв керівник ансамблю, якому я показав твір. За одну ніч ансамбль вивчив твір і вже наступного дня чехи його виконали. Твір був записаний українським радіо. Потім її у свій репертуар узяв Дмитро Гнатюк.

– Ви, крім того, відомі як автор таких пісень, як «Пісня з полонини», «Очі волошкові». Як вони народилися?

– Розповісти про все – буде часу замало. Пам’ятаю: повертався у Чернівці з Києва, з чергового семінару. Сусідкою у купе виявилася гарна дівчина. Очі – як волошки. Уста – мов пелюстки троянд. Мимоволі народилися слова: «Ой ви, очі волошкові, мов троянди пелюстки, уста...» Над моїм текстом потім попрацював поет Анатолій Драгомирецький. Але приспів залишився саме мій.

– Як живеться, як працюється нині?

– Мешкаю в центрі Києва. Маю чудову дачу. Виростив сад. Щодо творчості – то не ті вже роки.

– Чи не скучаєте за Буковиною?

– Так, звісно. Але київський причал не збираюся лишати. Завжди радий, коли до мене заходить у гості хто-небудь з буковинських друзів.

Йосип ГАВРИЛЮК,

фото Валерія САЇНЧУКА


Джерело http://novoselytsia.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет