Головний лікар ЦРЛ: про життя, улюблену справу і медичну реформу
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 6-04-2018, 11:37
Переглядів: 9
 
Те, що Валерій КАЛАРАШ пов’язав своє життя з медициною, певною мірою визначив календар. Свій день народження головний лікар ЦРЛ святкує у дні, коли відзначаємо день здоров‘я. Цьогоріч – не просто день народження, життя виставляє пану Каларашу «дві п‘ятірки». Напередодні цієї події ми і поспілкувались з головлікарем – про життя, улюблену справу і, звичайно, медичну реформу.
– Навіть і не питаю, як так сталося, що ви обрали саме цю професію.
– Інакше і не могло бути. Це – доля, все було визначено з дитинства. Батькові довелось свого часу поїздити  по країні після закінчення Чернівецького медінституту. І ми з мамою разом з ним. Мама –  медична сестра, батько –  лікар. І я з ними. Батько досить тривалий час працював в сільській мережі – спочатку лікарем в сільській амбулаторії, потім очолював дільничну лікарню в Миколаївській області. До речі, наймолодший в Миколаївській області головний лікар на той час. Потім працював лікарем у Вінницькій області.
– Географію України і медицину ви вивчали разом з батьками...
– Так. Вже десь після сьомого класу я знав, що буду медиком. І так воно й сталося.
– А потім ви стали наймолодшим головним лікарем, але вже районної лікарні в Чернівецькій області?
– На той час я справді був наймолодшим головлікарем. Я хочу подякувати покійному вже Петру Барусу, який ще в ті давні часи, коли я працював ординатором терапевтичного відділення нашої лікарні, брав мене на наради по тих чи інших питаннях в області. Це теж свого роду досвід.
– Він бачив вас своїм наступником?
– Не думаю. У нас склалися не лише виробничі, а й дружні стосунки.  Батько, безумовно, допомагав. Мені було цікаво, і не тільки в питаннях лікування, а й в організації медицини.
– Це дуже різні речі – лікарська практика і управлінська робота?
– І одне, і друге практика. Ми ж книжки не пишемо, а вирішуємо практичні питання. І беремо на себе шалену відповідальність. Якщо керівник не бере на себе відповідальності,  виникають проблеми у колективах.  Підлеглі не відчувають себе захищеними. А хто, як не керівник, має захистити? Я не кажу про панібратство. Але є моменти,  питання, коли керівник має підставити свою голову і плечі.
– Часто доводиться підставляти свою голову?
– А за що ж держава платить гроші? Я коли почав працювати головлікарем, донька ходила в шостий або сьомий клас. Вона звикла, що я ходив і на чергування, і на нічні виклики до хворого. І раптом все змінилось, от дитина й питає: «раніше отримував заробітну плату, бо лікував хворого, а зараз за що?» – «А за те, що тато приймає рішення і відповідає за них», – пам’ятаю, відповів їй тоді. І так усі ці вісімнадцять років.
– Наперед, як кажуть, більше. У відділенні робота, мабуть, більш «живою» була.
– Шкодував за нею, звичайно. Потім і від викладання в медколеджі довелось відмовитись.
– Головлікар не може читати лекції?
– Може, я фізично не встигав. Наради, поїздки, відрядження. Страждали мої студенти. І я відмовився. Хоча працювати було цікаво. Від викладання терапії я перейшов на організацію охорони здоров’я. Розповідав майбутнім фельдшерам, які зміни я б хотів провести – не обов’язково робити те, що написано в підручниках. Зрозуміло, що є формульні розрахунки по захворюваності населення, але на той час хотілося вже говорити про якісь зміни. Чому? Бо поїздив трохи по світу і бачив, яким чином налагоджена система в тих чи інших країнах.
– Ви вже тоді розуміли, що йдуть зміни?
– В нас зміни з сімнадцятого року. Маю на увазі 1917-го. А якщо серйозно, пам’ятаю ті часи,  коли зарплати не було, отримували люди її горілкою, продуктами, миючими засобами. Було дуже важко. Потім згадайте ці зміни політичні.  Але ж  головне не забувати, що ти, перш за все, лікар, і маєш займатися лікуванням.
– Раз ви згадали про політику. Прийнято вважати, що вчителі і медики роблять вибори. Ви відчуваєте себе елітою, яка реально впливає на свідомість людей, на їх вибір.
– Назвати себе елітою було б не гарно. Просто є певна кількість людей, яким моя думка не байдужа. І до неї дослухаються – чи то мої колеги, чи пацієнти або просто знайомі.  Але ж коли людина заходить у кабінку, лишається наодинці з собою.
– А зараз суто медичною практикою вам доводиться займатися?
– Так. Я все одно залишаюся медиком. В дорозі медик. В компанії друзів. На відпочинку. У побуті. Ну не такий я вже пропащий, аби забути практику. Нерідко доводиться застосовувати свої знання.
– Двом медикам під одним дахом не затісно?
– У кожного з нас є своя думка – і щодо реформ, і щодо лікування. Але це лише позитивно для нас обидвох з дружиною.  Якщо повністю з усім погодитись, то про що говорити тоді?  Я ж також не з усіма запропонованими змінами погоджуюсь. Щось відстоюю, десь просто промовчу. Повірте, ми не все виконуємо, що нам «спускає» міністерство.
– Що очікує на вторинну ланку медицини найближчим часом?
– Ми вже розпочали реформування. У нас йде реорганізація комунальної установи «Новоселицька ЦРЛ» – шляхом перетворення на  некомерційне підприємство «Новоселицька районна лікарня». Що це дає? Унеможливлює приватизацію нашої установи, тобто її не можна приватизувати. Унеможливлює зміни профілю нашої установи, тобто вона залишається з усіма відділеннями, ми нікого і нічого не скорочуємо. Реорганізація дає нам можливість укласти договір з Національною службою здоров’я України, яка вже з наступного року відшкодовуватиме нам за лікування хворих. Це спрощує схему фінансування установи. Ми не будемо залежні від штатного розпису. Нам кількість медпрацівників диктуватимуть потреби наших пацієнтів. Буде потреба збільшити кількість хірургів чи іншого напряму, будемо збільшувати. Якщо залишаться фахівці без навантаження, зрозуміло, що самі підуть. У когось буде заробітна плата тридцять тисяч гривень, а у когось лише п’ятсот. Все залежить від того, яка кількість хворих буде звертатись.
– Тобто це передумови для того, щоб поліпшити надання медичних послуг?
– Я мушу забезпечити нормальні умови – вікна, тепло, вода, харчування хворих, білизна, гігієна меблі, щоб хворий мав бажання прийти в цю установу. Далі все залежить від лікаря. Реформа змусить наших медиків і вдосконалюватись, і підвищувати свою кваліфікацію, і вміти спілкуватись з хворими та їх родичами.
– Ви відчуваєте, що десь є слабка ланка, можуть виникнути проблеми?
– Безумовно. Думаю, що не тільки я відчуваю. Ми всі, хто пропрацював більше трьох або чотирьох років в нашій установі, чудово знаємо, де у нас кращі фахівці, де гірші.
– На цьому етапі можна щось змінити?
– Не варто. Час все розкладе по полицях. Все таки не все погано в цій реформі. Є можливість визначити якісного медпрацівника і неякісного, чи то санітарка, чи то медсестра.
– Тобто питання скорочення на даному етапі не стоїть, все станеться само по собі…
– Під кінець цього року-на початку наступного станеться так, що хтось буде ходити з однією тисячею гривень, а, можливо, й менше, а хтось... У нас є такий лікар  Сергій Леваднюк, в якого, здається, ще молоко не обсохло, прийшов одразу після університету, це наш ЛОР. Ви лиш подивіться, що робиться у нього під дверима. Все залежить від людини, від фахівця.
– Ще одне питання, яке дуже страшить людей, час від часу в Інтернеті, та й  друкованих ЗМІ, з’являються шалено високі розцінки за лікування. Наскільки це має підгрунтя?
– Шкода, що не пояснюють звідки з’являються ці розцінки. Це ж розцінки по науково-дослідних  інститутах, де вартість консультації професорського складу досить висока. Зараз про таке не йдеться взагалі. Давайте не випереджати події.
– Валерію Олексійовичу, хоч ви і книжки не пишете, як сказали, але є досить непогана штука – Фейсбук, завдяки цій соціальній мережі  дізналася ще про одну грань вашої особистості. Ви гарно пишете.
– Це спогади. Я інколи пишу. Вони більше для тих, хто «в темі».
– Ностальгія?
– Можна сказати і так. У мене безліч історій, іноді хочеться поділитись.
– Згадуйте частіше. Цікаво. Зцілюйте нас – і в районній лікарні, і у ФБ.

Ганна ВАКАРЧУК,
фото Алли МАЗУР
Джерело http://novoselytsia.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет