ЖІНКА, ДЛЯ ЯКОЇ МИЛОСЕРДЯ – СТИЛЬ ЖИТТЯ
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 4-05-2018, 09:24
Переглядів: 15

УСІ, ХТО БЛИЗЬКО ЗНАЄ ЦЮ ЖІНКУ, КАЖУТЬ, НАРЕШТІ ВОНА ЗНАЙШЛА СВОЄ МІСЦЕ В ЦЬОМУ ЖИТТІ. І ЦЕ – РОБИТИ ДОБРО ІНШИМ. ЦІЙ «СПЕЦІАЛЬНОСТІ» НЕ НАВЧАЮТЬ У ЖОДНОМУ ВИШІ. ЦЕ – АБО Є, АБО НЕМА Й НЕ БУДЕ. МАРИНУ ГЛІГОР – ЖІНКУ, ЯКА МОГЛА Б БУТИ БЛАГОПОЛУЧНОЮ ДОМОГОСПОДАРКОЮ, АБО ПРАЦЮВАТИ, ЯК РАНІШЕ, В ЛІКАРНІ, БОГ НАДІЛИВ МИЛОСЕРДЯМ. А ВОНА ДІЛИТЬСЯ НИМ З ІНШИМИ. МИ РОЗМОВЛЯЛИ З ПАНІ МАРИНОЮ У ДЕНЬ СТОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА. МАРИНА ГЛІГОР САМЕ ПОВЕРНУЛАСЬ ЗІ СВЯТКУВАННЯ В СТОЛИЦІ.

– Ви ще під враженнями від святку­вання?

– Звичайно. Було урочисте засідання в Ко­лонній залі Київської міської державної адміні­страції. Були мої колеги з усіх куточків України. Волонтери, гості зі Сполучених Штатів, Німеч­чини, Туреччини, ООН...

– Це свято вселенського масштабу?

– Ні. Це свято Товариства Червоного Хре­ста України. Український Червоний Хрест був заснований сто років тому, 1918-го року. Маріїн­ський з’їзд, медсестри на полі бою, добровільні дружини сестер милосердя, люди самі йшли надавати першу допомогу пораненим. З цього і починав свою роботу Червоний Хрест в Укра­їні. В першу чергу, це надання допомоги під час збройних конфліктів, допомога пораненим, полоненим. Тоді створювали благодійні їдальні для біженців, благодійні аптеки, магазини Чер­воного хреста.

– Сто років минуло. І ваше милосер­дя знову потрібне – біженцям, пора­неним, осиротілим, та й просто нуж­денним людям. Наскільки актуальний Червоний Хрест сьогодні в нашому благополучному районі на західному кордоні?

– Новоселицький Червоний Хрест є струк­турним підрозділом Чернівецької обласної ор­ганізації товариства Червоного Хреста. Наша районна організація була створена у шістдеся­тих роках минулого століття. Як і зараз, працю­вали в ній люди зрілого віку. Ця робота волон­терська, безоплатна. А молодь хоче працювати і заробляти. То у нас, старших, вже трохи інші цінності. Якщо раніше у нас працювали п’ятеро медсестер, які надавали допомогу людям похи­лого віку, самотнім, інвалідам і була програма підтримки на державному рівні, то зараз про­граму закрили, підтримки немає, коштів немає. І люди були скорочені.

Мені дуже довгий час телефонували люди, питали «де моя Тетяна?», «де моя Наталія Олексіївна?», «чому не приходять?» Для лю­дей похилого віку, коли приходить медсестра і просто посидить поруч і поговорить, поміряє тиск, чи іншу маніпуляцію зробить, це вже ве­лика допомога. Розрада. А лишилися з тим, з чим лишилися. Ми далі працюємо, як можемо. Дівчата мене не залишають, допомагають як волонтери.

– Зважаючи на ситуацію на Сході, у вас побільшало робо­ти?

– Звичайно. У нас на сьогодні біль­ше вісімдесяти переселенців прожи­вають. Було більше ста, але люди з часом переїхали. Не скажу, що всі, але більшість стають в управлінні соц­захисту на облік, тамтешні працівники направляють їх і до мене. Допомагаю одягом, взуттям, продуктами, миючими засобами. Всім, що людям потрібно.

– А чого найбільше потрібно?

– Продуктів харчування. Вони от­римують «переселенські» 600 чи 700 гривень, яких, звичайно, не вистачає. Дехто влаштувався на роботу, але і це в наш час зробити важко. У нас є багатодітні родини переселенців, переселенці-інваліди. Допомага­ємо засобами гігієни, миючими засобами, про­дуктами. Вони знають, що раз на місяць при­їжджають, хто частіше, дехто рідше. Що маю, те їм даю. Чим допомагають мені – тим і я до­помагаю. Десь хтось неоднозначно ставиться до переселенців. У нас в районі хороші люди, порядні та щирі.

– Ви маєте на увазі тих, хто приїхав?

– Так. Переселенці у нас хороші. Телефо­нують на всі свята, приходять. Одна пересе­ленка, Ольга, проживає в Щербинцях. Вона – багатодітна мама. Народила вже тут хлопчика, пересилає мені фотографії малого. В квітні має ще одна переселенка, Надя, народити, також багатодітна мама. Тобто вони вже пускають тут коріння.

– А хто вам допомагає?

– В кожному населеному пункті є первинні організації. Головні лікарі амбулаторій, ФАПів, директори шкіл – вони є головами первинних організацій, проводять роботу у себе на місцях. Це – розповсюдження марок, пропаганда здо­рового способу життя, надання допомоги пере­селенцям. Ми постійно контактуємо. Цю роботу проводимо через Новоселицький Центр ПМСД. Підлеглі В’ячеслава Бежана – здебільшого і є голови первинних організацій Червоного Хре­ста. І вже з ними ми працюємо. Я їм звітую про роботу, вони до мене звертаються, підказують, кому треба надати допомогу, телефонують.

– Державної програми підтримки Червоного Хреста немає, тим не мен­ше допомогу ви надаєте. І ще більшу, ніж коли була та державна підтрим­ка. Хтось ж тоді підтримує Червоний Хрест?

– Люди. Перший рік, коли я прийшла на ро­боту в грудні 2011 року, ходила роздавала марки ЧХ, це обов’язкова наша робота, здійснювала просвітницьку роботу. Потім з’явився Фейсбук у моєму житті. Так я почала дізнаватися, чим ще можна займатися. Потім через вашу газету по­чала звертатися до людей з проханням про до­помогу, люди відгукнулись. Завдяки Фейсбуку долучились до нас італійські друзі, декого з них я і не знаю особисто, але вони, бачачи нашу ро­боту, і самі почали пропонувати свою допомогу. Так наші українські італійці почали мені пере­давати засоби гігієни, миючі засобі, пелюшки, прокладки, медикаменти, вітаміни.

Я не знаю, як в інших містах, але в Ново­селиці люди відгукуються. Я звертаюсь в на­вчальні заклади постійно. Діти, вчителі, батьки відгукуються. Я дуже вдячна нашому відділу освіти, директорам шкіл, заступникам, педаго­гам. Школа – це діти, а діти – це їх батьки, які так само збирають і продукти, і миючі засоби, і канцтовари, і взуття, іграшки. А далі вже я все це роздаю.

– Підприємства та установи також долучаються?

– Хотілось би більше, звичайно, щоб вони долучалися. Долучався, наприклад, «Грін-Рей», РЕМ. Бакуни з сім‘ями долучаються, Оксана та Володимир Онуляки. Це ті люди, які самі те­лефонують і самі пропонують допомогу. Коли була пожежа в родині переселенців у Форосно­му, одразу допомогли, закупили посуд, рушни­ки, продукти і т.д. Інвалідам допомагають. Це небайдужі люди, які не афішують це ніколи, але роблять добро. Це справжнє милосердя.

– Буває, що перед вами зачиняють двері?

– Двері не зачиняють, але був у мене ви­падок, коли я зателефонувала одним підпри­ємцям і попросила для Костичанівського ре­абілітаційного центру канцтовари і мені була відповідь: «не просіть, нам самим тяжко». Але зазвичай, скільки я звертаюсь – допомагають. До прикладу, власники магазину «Вацак», «Глорія», «Камелія». Вони допомагають на Новий рік, закуповують подарунки. Зверталася в магазин «Каприз», так само надали багато миючих засобів. Мої дівчата також обходили підприємців, що на ринку. Якщо ви пам’ятаєте, декілька років тому, при райраді був створений зерновий фонд для учасників АТО. Аграрії від­гукнулись.

– Розкажіть, будь ласка, навіщо це вам, Марино Флоріанівно, – людині, яка могла б допомагати сімейному біз­несу, наприклад, спокійно дома бути?

– Напевне, це ще з дитинства у мене поклик – допомагати. Кішечку знайду – заберу додо­му. Дітьми грались на вулиці – всіх пригощала бутербродами. У мене мама така, батько дуже любив допомогти. Його вже чотирнадцять років немає, але люди при зустрічі зі мною згадують, якою він був доброю людиною. Мені дуже його не вистачає. Якби він був, можливо я й примі­щення вже давно мала і все допоміг би зроби­ти.

Пропрацювала 28 років в лікарні, я робила добре свою роботу, але то не моє. Хто мене давно знає, кажуть, що аж тепер знайшла своє. Спочатку мені не було зрозуміло, як це допо­магати, хотілось одному щось дати, другому з дому щось приносила, просять – відкрила га­манець і дала, поки не дізналась, що до чого. З часом все налагодилось. Сидіти на одному міс­ці і нічого не робити… Це не моє. Мої домашні всі зайняті роботою. Зранку виїхали і лиш під вечір приїхали.

– А реагують на те, що ви не прино­сите додому – навпаки, виносите?

– Вони мене просто підтримують. Кажуть, «мама знайшла своє місце в житті». У мене хо­роші діти, син привів дочку. Не невістку мені, а дочку, яка допомагає в усьому. Немає у нас з цим проблем. У мене немає особистого тран­спорту. Кого ж я прошу? Звичайно, своїх. Чоло­вік або син везуть куди попрошу, допомагають. Свекор так само допоміг надати переселенцям цукор, борошно. Допомагають усі, хоча не хо­чуть афішувати.

Тепер краще знаю, у кого попросити, а кому дати. Хочеться подякувати усім людям, їх дуже багато, боюсь когось забути, тому не берусь на­зивати прізвища. За останні два роки у нас в районі була надана допомога в розмірі близько одного мільйона сімсот гривень. Це натуральна допомога, яка була надана нашим людям.

Вдячна за підтримку людині, яка очолювала Новоселицьку районну організацію Червоного Хреста, Аллі Акіншеній. Телефонує, розказує, підказує, вчить мене. Також допомагає мені В‘ячеслав Бежан. З Червоним Хрестом він ра­зом, відколи працює в лікарні, напевне, є чле­ном правління обласної організації. Це люди, які мене вчили, як і що треба робити. Вдячна депутатам районної ради, які проголосували за те, щоб нам надали приміщення і ми «підня­лись» з підвалу. Вдячна своїм медсестрам, які працювали зі мною, вітаю їх зі святом. Одна я ніщо, разом ми сила.

Ганна ВАКАРЧУК,

фото Алли МАЗУР




Джерело http://novoselytsia.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет