ОСИРОТІЛИ РЕДАКЦІЙНІ СОСНИ
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 3-07-2018, 13:51
Переглядів: 30
ДЕВ’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ ВІН ЗІБРАВ НАС НА СВОЮ ОСТАННЮ РЕДАКЦІЙНУ «ЛЕТУЧКУ». НАРОДЖЕНИЙ НА ОДЕЩИНІ, АНАТОЛІЙ ДЕМЕНТІЙОВИЧ БРИЖАТИЙ БІЛЬШУ ЧАСТИНУ СВОГО ЖИТТЯ ВІДДАВ БУКОВИНІ, ПОНАД 35 РОКІВ – НОВОСЕЛИЦІ. І ТАК УЖЕ СКЛАЛОСЬ, ЩО БІЛЬШОЇ РІДНІ, НІЖ НАША ВЕЛИКА РЕДАКЦІЙНО-ДРУКАРНЯНСЬКА СІМ’Я, У НЬОГО ТУТ НЕ БУЛО. КРІМ ДОМАШНІХ, ЗВИЧАЙНО.
 Сумна звістка про те, що він покинув земне буття, зібрала усіх нас, хто разом з Анатолієм Брижатим творив «районку» у вісімдесятих-дев’яностих. У Фейсбуку долучились наші колеги, що розлетілись по італіях-франціях… Сумували, плакали, посміхались крізь сльози. І згадували, згадували… Творити газету – це ж не просто ходити на роботу «від дзвінка до дзвінка». Це – жити одним життям, одним болем і одними радощами. Однією родиною… І у цієї «безбашенної» родини має бути надійний глава, котрий добре знає, куди йти, що робити і як захистити своїх. Анатолій Дементійович знав. Він очолював редакційний колектив спочатку – «Ленінським шляхом», потім – «Слова правди» біля вісімнадцяти років. Я починала в журналістиці саме під його керівництвом – у ейфорійні часи наприкінці вісімдесятих, коли на сторінках газети вже можна було критикувати навіть дуже високе начальство, але за це, ой, як доводилось дорого розплачуватись. І, в першу чергу, головному редактору. Одному Богу і, мабуть, домашнім відомо було, у що обходились Брижатому наші сміливі – за мірками того часу – статті, репортажі і коротенькі репліки, від яких у редакційних «старожилів» кров холола в жилах. Пізніше він поплатиться за це своїм здоров’ям, а тоді нам здавалось, Брижатий – глиба, яку неможливо розбити, пробити чи бодай з місця зсунути: таким неприступним він був, так високо стояв над тими, хто пробував «зачепити» газету, і так наполегливо відстоював право на те, щоб писати слово правди. І – нас, молодих авторів, у яких від більш-менш вдалого газетного виступу прокидалось бажання занурюватись у цей вир глибше і глибше, а можна ж було й потонути. В редакційній комірчині ще зберігається знаменитий бордовий палас з редакторського кабінету, на який багатьом лячно було ступати, бо до редактора тоді не викликали, щоб просто побалакати. То було або чергове завдання, яке «ще вчора треба було зробити», або (краще про це не згадувати!) «розбір польотів» після того, що ти написав. Втім, все це залишалось за зачиненими дверима, на людях Анатолій Брижатий своїх захищав до останнього, я це точно знаю. Він був редактором у класичному розумінні цього слова. Адміністратором, який редагував газету. Брижатий не «писав газету», він її редагував. Завжди знав/відчував, де та межа, коли треба зупинитись, щоб не нашкодити – своїм підлеглим, героям їхніх статтей... А ще – до нього можна було зайти порадитись. Поговорити «за життя». Так-так, до завжди стриманого і вимогливого Анатолія Дементійовича, від якого слова похвали рідко можна було почути, а тут – про життя.
 Здається, ніби вчора то було. А минули десятиліття. І ось – нашого редактора не стало.
 …Прощання з Анатолієм Дементійовичем було скромним, майже непомітним. Лагідної літньої днини багаторічного редактора «районки» рідні, колеги і друзі провели з його невеличкої квартири, що в одній з новоселицьких багатоповерхівок – люди нашої професії, якщо трудяться чесно, не набувають великих статків. Але Анатолій Брижатий залишив по собі ще один слід – вічнозелені сосни, які свого часу привіз з Криму і всім колективом їх висадили під нашою редакцією в середині вісімдесятих. Вони – своєрідна «візитівка» нашого не надто архітектурно привабливого приміщення. Він страшенно пишався ними, цими деревами, любив повторювати, що таких більше на Новоселиччині немає, і вони – одна з двох добрих справ, які він, за його словами, зробив у Новоселиці. Останні кілька років, коли Анатолію Дементійовичу вже важко було підніматись до нас на третій поверх, він телефонував і я спускалась до нього «у сосни». Він завжди приходив, коли тривожився: бо газеті не хватає грошей; бо недоброзичливці «копають» під редактора; бо «у вас помилка: що це за «моє улюблене селфі»,може "моє улюблене село"?!»; бо треба було б ще таку рубрику запровадити – «після виступу газети»… У нього завжди були варіанти рішень наших проблем – може старомодні, вірніше «старої закалки», трохи наївні, але, знаю напевне, завжди щирі. Анатолій Брижатий, який понад тридцять років тому повірив у мене і прийняв на роботу, був для мене як редакційний хрещений батько. Як рідна людина, з якою не бачишся місяцями, але якій, ти це точно знаєш, болить за тебе. Він уважно читав кожен випуск газети – від першого слова до останнього. І я кожної п’ятниці тримала іспит – завжди знала, що йому не сподобалось, за що похвалив би. Так уже не буде. І це відчуття втрати не покидає. Знаю, не лише мене. Сосни перед редакцією похилились ще більше. Вони осиротіли…
 P.S. Від «словоправдівців» - нинішніх Саша Гаврилюк і тих, що на заслуженому відпочинку, висловлюємо щирі співчуття рідним Анатолія Дементійовича БРИЖАТОГО. Нехай спочиває з миром. Світла йому пам’ять.


 
Джерело http://novoselytsia.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет