НАД ПРІРВОЮ В ЖИТТІ #ВЧИТЕЛІВАЖЛИВІ
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 5-10-2018, 12:36
Переглядів: 6
 
Іноді одна фраза, та що там фраза, одне слово здатне направити розмову в інше русло. Безповоротно. Йдучи на передсвяткову розмову з головною освітянкою району Аделіною РУСНАК, планувала поговорити про плюси і мінуси галузі, нову українську школу… Але два слова моєї співрозмовниці - «вчителі важливі», які стали хештегом цьогорічного святкування Дня вчителя, перевернули усе з ніг на голову. Вважайте, читачу,  нашу з пані Руснак розмову своєрідним ліричним відступом. Про проблеми говорили раніше, поговоримо ще, а сьогодні – про вчителів, бо вони – важливі.
– …В принципі те, що ми запланували для нової української школи, зробили, – каже Аделіна РУСНАК, – у нас залишилась тільки маленька частина, щоб постачальники дозавезли обладнання, а в більшості своєму освітній простір готовий. Втім, я вважаю, не від освітнього простору залежить навчання. Яким би не був суперсучасним кабінет, яким би не був суперсучасним комп’ютер, якою б не була цікавою книжка, без вчителя ми ніколи не зробимо душу добрішою, серце більшим, любов теплішою. Тому для мене найголовніше – при будь-якому стані освіти, реформі – його Величність Вчитель, а він у нас щороку новий. Нині ми приймаємо дев’ятнадцятьох молодих педагогів, які в цьому році отримали дипломи  бакалаврів або магістрів.  
– Галузь потребує молодих фахівців?
– Аякже. Молодих ініціативних, творчих вчителів. У нас є вакансії по закладах освіти, ми запрошуємо до себе молодь, нова українська школа потребує нового мислення, нового бачення. Діти сучасні потребують нових підходів і тому  потрібні молоді спеціалісти. Вони вчора сиділи за партами, а сьогодні приходять вчити. І це чудово.
– Раз уже наша розмова зайшла в таке русло, поговоримо справді  про його Величність  Вчителя. Яким має бути ідеальний вчитель, на вашу думку?
– Людяним. Ідеальний вчитель має бути людяним. Ідеальний вчитель має бачити дитину як творіння Боже. Як людину, таку маленьку, але людину. Має рахуватися з її почуттями, болями, бачити її проблеми, вміти відчути те, що відчуває дитина, і завжди вміти допомогти їй. Як дорослі люди  різні, так  і маленькі діти, вони всі різні. До кожної дитини треба знайти свій підхід і вміння зрозуміти, допомогти. І тому для мене  слово людяність включає все, і тому воно найважливіше…
– У вашому шкільному житті був людяний вчитель?
– Так, мені щастило на людяних вчителів. Ви знаєте, я вчора давала інтерв’ю своїй улюбленій школі, і сказала таку фразу: «Все в житті починається з вчителя і все в житті закінчується вчителем», тому що ми все життя мусимо вчитися, інакше  деградуємо, ми вчимося кожен день і кожен день в нашому житті з’являються вчителі. Я прийшла в перший клас і в мене була найулюбленіша вчителька, я перейшла в середню ланку і у мене була найулюбленіша класний керівник, Тамара Іванівна Хубанова. Я прийшла працювати в школу завдяки Євгенії Олексіївні Сакрієр, якби не вона, я б ніколи не була ні вчителем, ні  інспектором відділу освіти, ні начальником цього відділу. Вона мене привела у школу і сказала: «тут твоє місце, ти тут маєш працювати». Вже, коли працювала у відділі освіти, з’явився новий вчитель – Валентина Михайлівна Балан. І так усе життя. І я дуже сподіваюсь, що я залишусь тією людиною, яка буде вчитися, і у мене будуть ще вчителі.
– Якби Аделіна Руснак не стала вчителем, ким би вона стала у цьому житті?
– Вона б постаралась стати вчителем. Я себе не уявляю окремо від освіти, я обожнюю дітей. Усіх, але все ж більше люблю хуліганів…
– Несподіваний поворот як для вчителя.
– Ну, я довгий час працювала заступником з виховної роботи, педагогом-організатором, головним спеціалістом з виховної роботи і завжди мала справу з хуліганами. З ними цікаво, у них дуже креативні ідеї, хоча, зрозуміло, що я люблю і чемних, вихованих дітей, але ніколи не сторонилась і тих, що мають свій характер, своє, інше, бачення життя.
Я обожнюю вчителів, мені здається, коли йде вчитель по вулиці, це одразу видно. От по людині видно: йде вчитель. Я дуже поважаю своїх колег, їх праця дуже часто не  оцінена, не помічена і тільки, коли ми   стаємо дорослими,  починаємо розуміти, ким для нас був учитель. Це люди, котрі, якщо треба, будуть працювати вночі, якщо треба, вийдуть у суботу і неділю, і жодного разу  не скажуть: «я не можу» або «немає часу», вони виходять з своїх відпусток і готують класи, щоб прийняти дітей, в канікули їздять з дітьми на екскурсії, проводять різні заходи, інколи залишаючи поза увагою своїх рідних дітей, свої родини.
– Ваша родина почувається обділеною через те, що всю свою увагу ви приділяєте іншим дітям, освіті?
– Ну, як і будь-яка родина вчителя. Я працювала в школі все  життя і, як всі вчителі,  виходила і у вихідні. А вечорами, забуваючи про своїх дітей, писала сценарії, готувала віршики, у себе дома проводила репетиції з дітьми, тому що в школі не було можливості, або апаратури, або ще чогось. Але, судячи з того, що обидві мої доньки стали вчителями, моя родина не страждає.
– Коли ваші доні вирішили стати вчителями, ви, знаючи, який це важкий труд, не відмовляли, їх?
– Я ніколи своїх дітей не відмовляла, вони мають право зробити свій вибір. А, якщо вони його зробили, то було свідомо, тому що мали маму освітянку, і у них бабуся всю себе віддала школі, чоловікова мама все життя пропрацювала вчителем у Зеленогайській школі, тобто вони знайомі з цією професією, знали, куди йдуть, знали яку професію обирають. І я думаю, що мої діти зараз про це не шкодують, я бачу що у них світяться очі, і це мене радує.
– Школа – головна тема розмови за сімейними обідами?
– Ні, у нас ще є тато, у нього є свої   інтереси, але, коли тато відсутній,  ми переходимо на нашу улюблену тему.
– Ну, тато, напевне, теж підлаштовується під вас…
– Три освітянки в хаті, він просто мусить.
– Йому треба поспівчувати трохи, напевно.
– Ні. Йому не треба співчувати, якби не наш тато, я б не була там, де я є. Він завжди нас підтримує. Навіть, коли донька готує  якісь заходи, треба поїхати туди чи сюди, чи мені треба затриматись на роботі, наш тато ніколи не ремствує: «ось треба тебе чекати, знов свої папери розклали або свої сценарії пишете». Він  завжди казав: «ти маєш бути в освіті».
– Аделіно Іванівно, ви  однозначно увійдете в історію як найбільш креативний  начальник відділу освіти. У вас що не захід, то має якусь «родзинку», ви будь-що можете перетворити на феєричне, грандіозне. Що надихає вас? Звідки ви черпаєте ідеї?
– Що мене надихає? Вчителі. Вчителі, які заслуговують на те, щоб кожен наш захід   був таким собі поклонінням, пошаною до вчителя. Ну і мій улюблений колектив, в якому я працюю. Мені здається, що найкращий колектив – це колектив відділу освіти.  Якщо треба працювати, жоден з  тих, хто поряд зі мною, не залишив мене наодинці з проблемами. Ми працюємо однією командою, що дає можливість креативити. Кожний з них креативний, у кожного є своє бачення, вони завжди видають ідеї. Поки все вдається. Я, коли закінчується кожен наш захід,  дивлюсь на обличчя людей,  чи вони посміхаються. Найстрашніше для мене, щоб люди вийшли з зали незадоволені.
–  Ви сказали про поклоніння вчителю. Як  вважаєте, наше суспільство віддає все, що мало б віддати вчителю?
– Ви знаєте, якось так відбувається, що професія вчителя втрачає свою престижність. Молодь обирає інші професії, де більше платять, де менше відповідальності, тому що освітянин приходить молодий, зарплата у нього невелика, а відповідальності багато. І вони відповідають не тільки за те, чому ти навчив дитину,  а відповідають за життя дитини під час уроків, за безпеку, здоров’я дитини, психологічний стан.
Повага до вчителя в суспільстві зменшилась.  Я не говорю про те, що на наших вчителів треба молитись, просто кожен з нас має розуміти: коли ми приходимо в школу, залишаємо дітей, то в класі залишається не моя одна дитина, їх залишається 25. Кожному з них треба приділити увагу, кожного треба побачити, кожного треба почути, навчити. І, крім того, відчитавши сім-вісім уроків, ще треба прийти додому і перевірити зошити, написати календарний план, це може бути до дванадцятої, першої години ночі, у вихідні. А ще екскурсії, а ще, а ще…  
– Ви думаєте престиж можна було б повернути, піднявши до якихось висот заробітну плату, чи все таки має бути змінене у суспільстві ставлення до вчителя?
– Навіть не заробітна плата, хоча вона теж важлива, тому що на будь-якій роботі, людина, якщо вона  має стимул, працює краще. Але тут справа навіть  не в грошах, а в тому, що суспільство має розуміти, яку роботу робить вчитель, для чого він потрібен.
– В окремо взятому районі можна щось змінити в кращу сторону у ставленні до вчительської  професії? Чи це все ж  глобальна проблема країни?
– В окремо взятому районі ми намагаємось робити все, щоб вчителі себе почували захищеними, відчували себе потрібними. Можливо інколи щось і не вдається, але ми стараємося робити так, щоб вчителю було комфортно і зручно працювати.
– І наостанок. Напередодні свята ви маєте нагоду звернутись не в офіційному вітанні, а так чисто людськими словами до своїх підлеглих.
– Шановні вчителі, я дуже люблю вас, поважаю. Ви є людьми з великої літери, ви є миротворцями. Немає більш миротворчої професії, ніж вчитель. Адже ми з вами ми виховуємо і навчаємо майбутнє нашої держави, і, як ми це зробимо, такою буде наша держава в майбутньому, такими будуть наші діти і внуки. Я вам бажаю, в першу чергу, здоров’я міцного, спокою у ваших родинах, душевного тепла, затишку, Божого благословення!
Ганна ВАКАРЧУК, 
фото Алли МАЗУР

Джерело http://novoselytsia.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет