Життєва драма баби Параски
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 11-05-2017, 11:35
Переглядів: 169

   Із Параскою СЕВЕРИН із села Бисків Усть-Путильської ОТГ я познайомилася кілька місяців тому. Дев’яносторічна бабуся запам’яталася мені бадьорістю, завзяттям та енергійністю не по літах. А ще вона виявилася цікавим співрозмовником, з яким я за годину побувала у її босоногому воєнному дитинстві, почула про голодну юність і важкі будні титанічної праці. Сидячи поруч із бабусею, такою худенькою, мізерною, сивою-сивою, я не могла збагнути, звідки у її слабкому тілі стільки енергії та любові до життя і праці. Її доля – неймовірна історія самотньої, але незламної жінки. 

Стала служницею в одинадцять років

   Якось так склалося з дитинства, що усе життя Параска прожила сама. Була позашлюбною дитиною, тому ніколи не чула доброго слова від чоловіка своєї матері. А та навіть при бажанні не могла захистити дочку, бо й сама не раз гірко терпіла. Тож в 11 років дівчинку таки добровільно-примусово випровадили з хати. Бо ж підростали ще дві дочки – Марія та Анна, улюблені та потрібні. Так вона стала служити в маминої сестри Палагни та її чоловіка Штефана. Інакше й не назвати її життя, бо доводилося доїти по шість корів та поратися біля іншої худоби. Справлялася ближче до півночі, а через три години господарі вже  будили до роботи. Часто лягала, не ївши, до неї навіть по імені не зверталися, а тільки «та». А ще ж у школу треба було ходити. Саме в одинадцять років Параска вперше спробувала цигарку. Запитую бабусю, хто навчив її такої згубної звички, а вона відповідає: біда навчила. Каже, що цигарка заміняла харчі: як затягнеться димом, то ніби й поїла.

   Блукаючи лісами з худобою, дівчинка часто зустрічалася з бандерівцями. Навіть один час їсти їм носила потай від радянської влади. Бо ж люди боялися і тих, і других. Згадує, як одного разу поверталася лісом від бандерівців і почула, що за нею хтось іде. З переляку Параска кинулася навтьоки, стрибаючи через хащі і не дивлячись під ноги. Й досі не розуміє, через який гострий предмет тоді розрубала ногу. Ледве дійшла до найближчої хати, стікаючи кров’ю. Люди помогли їй забинтувати ногу, а в той час із лісу показалася …маленька теличка, яка десь відбилася від свого стада.

П’ятнадцятирічна вдова

   У 14 років дівчина завагітніла від недалекого сусіда Николая. Мріючи про те, що нарешті вдасться створити своє сімейне гніздо і зігріти його теплом, яке їй ніхто ніколи не дарував, молода мама тішилася народженням дитини і новоствореною родиною. Але доля готувала нещадний удар – у п'ятнадцять років довелося стати вдовою, статус якої вона зберегла на все життя. У буремні воєнні роки, коли всі боялися всіх, звичною справою була смерть людини. Ніхто навіть не шукав винуватців.

   Приблизно у цей час помер і названий тато Параски, мама жила сама. Вона стала для доньки та внучки великою підтримкою й опорою. Молода жінка вирішила більше не робити спроб створити сім’ю і самотужки взялася вести велике господарство. Вона сама косила сіно на п’ять корів, утримувала овець, свиней. До того ж, працювала у колгоспі, часто вистоювала по вісім великих сін за день. Кожен день вставала з першою зорею і працювала до темної ночі. Звідки бралася сила виконувати всю жіночу та нежіночу роботу? Параска розповідає, що мала настоянку матригану і кожного дня вживала по кілька грамів. Жінка впевнена, що саме від цього в неї прибувала така сила, що здавалося, могла гори звернути.

Жити у родині не судилося

   А тим часом підростала донька Василина. Бажаючи, щоб вона прожила легше життя, аніж сама Параска, жінка спродала худобу і відправила дочку вчитися. Десь у глибині душі сподівалася, що Василина на старість стане опорою для неї. Але дочка вивчилася, вийшла заміж і переїхала до Росії. Кілька десятків років Параска не бачила її і не чула. Аж образа зачаїлася в серці на байдужість рідної дитини. Попри вольовий характер і самостійну вдачу жінка час від часу відчувала нестачу спілкування з донькою.

   Коли вже Парасці було за сімдесят, вирішила вона переїхати до дочки, тим більше, що та сама пропонувала. Продала свою хату, зібрала гроші та й поїхала назустріч щасливій старості у великій родині. Та недовго тішилася переїздом, бо новий клімат не підійшов жінці. У неї почалася задуха, часто викликали лікарів. А ті одноголосно радили бабусі повернутися додому, якщо хоче ще якийсь рік прожити.

   Повернутися вона повернулася, але куди притулитися, коли хата продана? Кілька днів жила по чужих людях, а потім новий господар увійшов у становище старенької та й обміняв їй ключі від дому на свої гроші. Відчувши себе на рідній землі, яка годує тільки роботящих, Параска з новою силою взялася ґаздувати. Корівки, вівці, свині – знову завирувало життям її подвір’я. Восьмий десяток розміняла, а на молодечій працелюбності вік зовсім не позначився. Може, й донині ще жила б сама бабуся, але набридла самотність в чотирьох стінах. Тож у 84 роки вона вирішила знайти родину, яка стала б її годованцями.

Чужі діти стали рідними

   Протягом всієї нашої розмови з бабусею Параскою поруч знаходилася жінка, яка шість років тому погодилася взяти бабусю під свою опіку. Фельдшер місцевого ФАПу Оксана та її чоловік Олексій Кочергани – одні із найблагородніших людей, з якими я коли-небудь зустрічалася. З Олексієм навіть поспілкуватися довго не вдалося, бо з приходом весни кипить робота.

   Це звичайні гірські трудівники, у яких і худоби повен двір, і пасіка у саду. Поруч підростають п’ятеро діток, заради яких молоде подружжя дбає і працює. А Оксана ще й відповідає за здоров’я усього села, жителі якого живуть у різних куточках пагорбів. Каже, що часто на виклики доводиться їздити конем, бо пішки нікуди б не встигла. Народивши п’ятеро дітей, жінка жодного місяця не була у декретній відпустці. Адже вона розуміла, що так далеко у гори жоден молодий спеціаліст не захоче іти, а місцеві люди не можуть залишатися без фельдшера.

   За медичну практику разом із людьми пережила чимало, але не зуміла звикнути чи збайдужіти до чужої біди. Згадує, як минулого року доводилося робити уколи онкохворому чоловікові, від якого відмовилися усі рідні. Спостерігати за тим, як самотній дідусь мучиться, коли нікому й води подати, жінка не могла. А коли розповіла про це чоловікові, то рішення прийняли миттєво. Вже того дня вони їхали за хворим, щоб перевезти його до себе. Півроку ще прожив хворий, але смерть він зустрів не наодинці. Подружжя зробило все можливе, щоб його останні дні були комфортними. Без усіляких матеріальних зацікавленостей та домовленостей, просто по-людськи.

   І ось цієї зими за шість років баба Параска вперше погодилася перезимувати у своїх годованців, а то ніяк не хотіла залишати хату. І Оксані з Олексієм легше, бо старенька поруч, і їй легше, бо допомагаючи молодим, відчуває себе ще потрібною. То на кухні щось підсобить, то на подвір’ї. Обов’язково до стайні загляне. Та й щебетливі дітки не дають сумувати. Все прибігають до баби Параски, бо знають, що у неї під подушкою обов’язково знайдеться цукерка чи інший гостинець. Обсядуть бабусю і, затамувавши подих, слухають її розповіді, як далекі та неймовірні казки. А вона, здається, нарешті знайшла те, чим доля обділяла усе життя – родину і сімейне тепло.

   Людмила ФЕДЮК.



Джерело http://putyla.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет