Як Славко з Космача у Путилі капелюхи продавав
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 9-06-2017, 10:21
Переглядів: 120

   Свято «Полонинська ватра», що проводиться в Путилі, приваблює туристів, а за одне й торговців. Досвідчені підприємці відстежують, де і коли проводяться масові заходи, та їдуть продавати свій товар у будь-яку точку України. Із одним таким мандрівником я познайомилася  і спостерігала за його роботою цілий день.

   Славко з Космача – веселий гуцул. Вже о шостій годині ранку він розкладав свій товар на вулиці, відвантажуючи багато коробок із буса. Приїхав разом із родичкою та другом, які теж торгували в інших кінцях вулиці. Мав для продажу літні капелюхи для дітей і дорослих, вироби з дерева і глини, сувеніри та прикраси.

   Перші покупці почали цікавитися його товаром біля десятої години ранку. До того часу він все докладав різні речі на трьох столах та розповідав мені про враження від нещодавньої поїздки на фестиваль у Тернопіль і життя гуцулів на Івано-Франківщині.

У Тернополі торгівля була слабка, там люди якісь трохи скупі чи що, а в Путилу їхати цікавіше. Покупці з добрим настроєм, з ними і пожартувати можна, і виручку добру отримати. Хоча сюди їдеш, як на край світу. У Розтоках, де ті вузенькі мости, здається, що дорога тут закінчується, не знаєш, як далі їхати. Хто потрапляє сюди вперше, певно, розгублюється. Помітно, що дорогу латали, але вона все одно погана, - ділиться думками мій співрозмовник. 

  Як тільки з-за хмар показалося сонце, біля Славкових столів почали скупчуватися бажаючі придбати капелюха. Це були, як правило, чоловіки, які швидко віддавали по сто гривень за головний убір, лиш би в голову не пекло. Жінки купували капелюхи тільки для дітей, бо не мали часу вибирати.

Це лиш гуцули могли написати на капелюсі «Роналдо», - каже один гість, роздивляючись, чим би прикрити голову.

То Ляшко придумав, - віджартовується Славко. – Дивись, цим боком одягаєш – пише «Роналдо»,  далі повертаєш іншим - влада міняється і вже нічого спереду не пише…

 І, як не дивно, перехожий  купив саме такого капелюха, який був на голові у Славка – білого, з англійським надписом.

   Дівчата та жінки одні за одними купували дерев’яне намисто по 50 гривень, круги для кулеші, товкачі для часнику. Серед чоловічої статі користувалися популярністю дерев’яні рогатки.

- Це щоб вам сусідські кури не на докоряли, - каже Славко і бере свої 60 гривень. Придбав дві такі іграшки водій джипа, який спеціально зупинився біля столу з сувенірами і запитав чи є рогатки. До речі, Славко примудрився продати йому та його малому синові ще й  два капелюхи.

  - Людей треба припрошувати, а товар – рекламувати, - каже Славко у відповідь на мій щирий подив. Між його жартівливими словами добре приховані набуті навики комерсанта. Часу він даремно не витрачав. Ніби ненавмисне прикладав до вуст глиняну зозульку, а на звуки пташки, як мухи на мед, збігалися покупці. Один такий привернув і мою увагу. Прийшов купувати зозульку, маючи в руках справжню березову трембіту.

  - Придбав трембіту, а не вмію грати. Я у вас купую пташку, а ви покажіть, якщо можете, чи ця штука справжня, бо я в неї лиш дую, а звуку нема, - звернувся молодий чоловік до Славка, простягаючи йому трембіту.

  Ех, а гуцул з Космача таки заграв на трембіті, хоч це було й непросто! Навіть молодик із Великого Кучурова, якому назбитки  батьки купили трембіту за дві тисячі, повірив у свої музикальні здібності та після кількох спроб таки «впросив» трембіту задудіти. Збоку цей процес виглядав смішно, але люди перебували справді під гіпнозом свята. Їм усе було весело і цікаво. З радістю вони витягували з гаманців і гроші і віддавали їх за, здавалось би, непотрібні речі.  

   Помаленьку наповнювався гаманець у Славка. Під обід він уже нарахував чотири тисячі гривень. А біля сімнадцятої години, коли ми з ним розпрощалися, мав понад шість тисяч гривень. Його сусід по столику із Надвірної, торгуючи цукровими льодяниками і пластмасовими дрібничками,  нарахував понад три тисячі гривень виручки.

  - Я оце довго стою на ногах, коли торгую, то відчуваю біль у спині та в шиї, тоді беру отакий дерев’яний масажер за 30 гривень і не треба інших ліків, - ніби між іншим каже Славко і тим часом демонструє, як користуватися «народним ліком». - Це мій знайомий виготовляє такі речі, тому у мене недорого.

        І тут я підмічаю, як веселий гуцул із Космача хитро торгує. Підходить жінка, цікавиться ціною диво-масажера, а він каже: - Як вам, то віддам за 35 гривень.

 - Я чула, що це коштує тридцять, - посміхається молодиця.

 - Поки ви молоді, то вам дорожче… Але беріть за тридцять, хоч я продавав їх по сорок.

  Прикметно, що ніхто не ображався. Хотіли - купували, а ні – цікавилися товаром в інших місцях.

    Поспостерігавши за роботою Славка та інших продавців, я зрозуміла, що основний сприятливий чинник у їхній справі – це туризм. Саме гості Путили були потенційними покупцями сувенірів та інших товарів народного вжитку. Хоча, торгуючи в нашому райцентрі у день проведення свята «Полонинська ватра», більшість продавців навіть і не чули концерту через особливості його озвучення. Зате раділи, коли дорогою проїжджали підводи з музикантами.

О, як гарно грають! Але навіщо чіпляти коням новорічні дощики? – дивувалися гості Путили.

 Тут я побачила, як досить поважна і весела компанія  хотіла під’їхати на святково оформленій фірі. Вже підбігли до транспортного засобу, сподівалися сісти. Але, як виявилося, фірман лиш призупинив коней перед автобусом, що рухався назустріч. А далі так помчав, що аж дощики з коней посипалися. Щось не налаштований на туризм вуйко, - подумала я і ті люди. – А туризм у нас такого масштабу лиш раз у рік…

   Любов МАРШАВКА.

До фото: На Славковій футболці пише англійською: «Не потрібно бути на лекціях».



Джерело http://putyla.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет