Клубочок сонця – в натруджених руках
Добавив:
Коментарів: 0
Добавлено: 14-05-2018, 10:57
Переглядів: 12

Жінка береже і продовжує давні традиції використання вовни, хоч і досі  не знає грамоти

   Довга дорога через ліс і потік веде до селятинського села Галицівка. Навкруги – тільки дерева, пасовища і хмари. Та на невеликому узвишші заховалася в квітучому садку хатина. Здалека видно, що з її комина куриться кучерявий дим, що наче запрошує на гостину в поодиноку гірську оселю. Тут нас зустрічає довгожителька хутора Олександра Андріївна ЗАЄЦЬ. У поважному 85-літньому віці жінка не самотня серед гір та лісів. До родинного порогу навідується син Степан із невісткою Ольгою, щоб у всьому допомогти, поспілкуватися та й знову повернутися у село до своїх клопотів.

    Звичне для бабусі життя сьогодні багато кому може здатися незвичайним. Адже новинки цивілізації майже не торкнулися її побуту. Як і колись, у домі жінка має по мінімуму меблів та кухонного начиння. Електроприладами, що заполонили наш світ, господиня майже не користується. Усі функції мультиварок, мікрохвильовок, електрочайників, духовок у неї виконує звичайнісінька цегляна піч. Іноді скорочувати час допомагає телевізор із супутниковою антеною, та навіть цим дивом техніки наша співрозмовниця не захоплюється. У неї зовсім інші інтереси -  зосереджені на давньому ремеслі обробітку вовни та плетіння. І скільки б не пройшло часу після того, як вперше колись молода дівчина взяла до рук спиці, технологія її роботи майже не змінилася. Бо черпала знання та навички тільки з науки старших людей, а в книжки і новомодні журнали навіть не заглядала. Все тому, що й досі залишилася неписьменною і неосвіченою.

«Не було кому мене школувати»

  Життєва історія Олександри Андріївни – наче заплутаний клубок із різнокольорових ниток. Та розповідає вона про своє життя без жодного докору на долю. Усе сприймає за належне і дякує Богові за подаровані роки.

Із ранніх спогадів – болюча втрата батьків. Мама й тато захворіли на тиф, тому рано покинули цей світ та чотирьох дітей. Олександра у 12 років залишилася сама з трьома братами. Прихистили сиріт сусіди, які дали їм дах над головою. Тоді, у повоєнні роки, тяжкі часи були для всіх. Олександра пам’ятає, що приходила до школі восени разом з усіма дітьми. Та приладдям й одягом сиріт не було кому забезпечувати. Тож дівчина так і залишилася без освіти, навіть початкової. Ледь вміє рахувати й досі. Тому все життя заробляла на хліб фізичною працею.

  Ще паспорта не мала, а вже мусила працювати

 З юних літ Олександра служила у людей, доглядаючи за вівцями. Три роки такої роботи дали їй досвіду, який не забувається ніколи. Там, де служила, навчилася прясти вовну і виплітати різні вироби. Тож і досі орудує цим ремеслом. «Я ще паспорта не мала, як мене бригадирка (десятниця) вигнала у Єлочору працювати на дорогах. Там ми виконувала норми, підсипали дороги, розгрібали гравій», - розповідає Олександра Андріївна. Решта її трудового шляху пов’язана із роботою на колгоспних ланках та домашнім господарством. Як склалася доля братів, жінка не знає. Двоє старших – невідомо де. А на рік молодший Петро зараз живе у Львові.

  Свою родину Олександра створила десь у 25-літньому віці, коли вийшла заміж за односельчанина Степана. Та історія молодої сім’ї асоціюється більше з тяжкою працею, ніж із якимись високими почуттями. Чоловік працював дояром на фермі і майже увесь час проводив на роботі. А коли народилися діти, мусив їхати на заробітки, бо не було з чого жити. Привозив із Миколаївщини зароблені картоплю, соняшник, пшеницю, так і годували сім’ю. Подружжя виростило трьох синів – Юрія, Миколу і Степана. Саме син із іменем, як у батька, Степан, тепер доглядає за мамою. От привів на пасовище овець, вони мирно пасуть на подвір’ї, а старенька впізнає серед них свою овечку. Говорить до тваринки і лагідно називає її Чулка.

Пра-пра, Чулка!

   Бабусина овечка – найстарша в стаді. Щоб не засмучувати маму, цю вівцю не здають. Жінка кличе овечок «пра-пра», а я тим часом запитую:

Що ж, дуже любите овець? - І отримую несподівану відповідь:

Та ні, не дуже, бо я коло них замолоду була, недосипала і рук не чула, - відповідає пані Олександра. 

А такі файні панчохи з вовни плетете і жилетки…

То я плету синові, аби він не змерзав, а мені нічого не треба, - із посмішкою каже старенька і показує височезні, виплетені аж до коліна, панчохи. Дивується, чому він досі не зносив подаровані жилетки та панчохи, адже плете для його сім’ї ще нові. А я з хвилюванням слухаю турботливі слова старенької мами про дорослого сина. Стільки тепла у тому небагатослів’ї і стільки людської простоти, якої зараз годі відшукати…

«Усім керує Бог»

   Слово за словом, допитуюся у ювілярки про життєві цінності. Такі слова як щастя, радість Олександра Андріївна пояснити не може. Чи була вона щасливою, чи ні, - це складне запитання. Може, ще й тому, що дається взнаки неосвіченість, жінці важко філософствувати. Та її життєва філософія заключається у словах: усім керує Бог.

  Довгожителька не вникає у державні справи, політику, роздуми про історію. І хоч дивиться іноді телевізор, навіть не знає хто є президентом держави. Запитую: а хто керує зараз державою? І чую у відповідь ті ж самі слова: усім керує Бог. Така смиренність і чистота помислів, певно, і дарує людям довголіття. А ще можна позаздрити безтурботності таких щирих, давніх гуцулів, яким для щастя багато не треба. Головне, аби всі живі-здорові!

«Не було коли слабувати»

   Навіть на здоров’я 85-літня гуцулка не скаржиться. Вона ходить з паличкою, відчуває біль у ногах і не має доброї сили у руках, проте не бачить потреби у лікуванні. Розуміє, що роки беруть своє, і дякує Богові за все.

По допомогу лікарів рідко коли зверталася. Каже: «Мала стільки роботи, що не було коли слабувати».

  І її чоловікові Бог відміряв майже 90 років життя та забрав у вічність лише кілька літ тому. Гуцульський гарт нехай би передавався сучасним поколінням, - подумалося. Та вимоги часу диктують нам зовсім інший темп життя, у якому ми, на жаль, швидко втомлюємося.  Ми – уже не ті гуцули, що ходили у вовняних панчохах і светрах. Тож поки маємо змогу торкнутися натруджених рук наших наставників-старожилів, не упускаймо цю нагоду.

«Сину, а ти мені косу виклепаєш?»

 Син Степан із дружиною Ольгою розповідають про хорошу мамину вдачу і про її нелегке життя. Доводилося жінці, як правило, брати на себе більшість хатніх клопотів, бо чоловіка часто не було вдома через потребу працювати далеко. І після смерті другої половини старенька не може сидіти без роботи. Хоч і літа вже не ті, та ще торік просила сина виклепати косу, щоб могла сама скосити бур’яни біля хати. Так працювала замолоду, не цуралася ніякої роботи і дітей привчала до праці. Бо в горах інакше не вижити, тільки працею.

Многая літа!

… У тій хатині край села немає сучасних зручностей  і благ цивілізації. Щоб набрати води, потрібно йти сотню метрів до потічка. А щоб дібратися до магазину, треба подолати три кілометри шляху. Це Олександра Андріївна вже давно не робить самостійно. І до церкви не ходить, бо не може. Але молиться Богу словами молитви, яку не вміє прочитати, і відчуває Його допомогу. Навіть у тому, що може ще у натруджені руки взяти веретено і спиці і, поки знову прийдуть рідні люди на поріг, з’єднувати вовняні нитки у послідовні узори, що передають тепло її гарячого, сонячного серця.

 Тож побажаємо їй многая літа! Поки такі люди населяють наш край, доти живе наша гуцульська історія.

Любов МАРШАВКА.


Джерело http://putyla.rayon.cv.ua/
Інформація
Відвідувачі, Ви так само можете залишити коментарі до даної публікації
Схожі новини:




Особистий кабінет